Біла Церква: історія проти міфів. Уривок п'ятнадцятий (останній)

7. «Зоологічні» меморії 

Певний час зв’язок графів Браницьких з тваринним світом обмежувався розведенням домашніх тварин, зокрема, коней. Відомо, що вже граф Францішек-Ксаверій Браницький був великим любителем племінного конярства, на розвиток якого не шкодував ні часу, ні величезних коштів. І хоча молодший син білоцерківського генерал-аншефа Олександр загинув, упавши саме з коня, це не вплинуло на захоплення батька.

Францішек-Ксаверій Браницький та його нащадки заклали міцний фундамент конярства, і у подальшому на започаткованих ними кінських заводах арабські скакуни були навіть тоді, коли їх не було вже в Аравії. Саме сюди приїжджали купці з різних куточків країни та світу, щоб купити дорогих скакунів. Зрештою, про конярство у білоцерківських маєтках ми вже вели мову і можемо лише ще раз підкреслили, що воно перебувало на одному з найвищих рівнів у Російській імперії. У часи, коли не було автомобілів і хороший скакун коштував дуже дорого, важливість конярства важко переоцінити. 

Графині Олександрі Василівні довелося проїхати кіньми не одну тисячу верст. Так, у кареті графиня їздила до Санкт-Петербурга, Криму, Парижа, Відня, Карлсбада, Полтави, Очакова тощо. Засновниця парку, вочевидь, також знала ціну хорошому скакуну. Продовжували займатися конярством й пізніші графи Браницькі. Онук Олександри Василівни Костянтин-Григорій був настільки прив’язаний до цих працьовитих домашніх тварин, що, продавши Богуславський маєток, залишив за собою лише узинський кінський завод. 

Не дивно, що в парку «Олександрія» з’явився досить оригінальний барельєф із зображенням кінської голови. 

Про його призначення побутують різні версії. Дехто з паркових екскурсоводів переконаний, що під барельєфним зображенням знаходиться ціле кінське кладовище. Білоцерківські ж археологи ставляться до цього скептично, оскільки професійних розкопок тут ніхто не проводив. Деколи з метою встановлення істини самому хочеться взятися за лопату. Але цим мають займатися фахівці.

*****

Наступні покоління графів Браницьких вже не обмежувалися конярством. Поряд із кінським заводом під Білою Церквою з’явився собачий. Молоді аристократи з азартом полювали. Це заняття так припало їм до душі, що Браницькі стали полювати на крокодилів у Єгипті та на левів у Алжирі. 

Однак, аристократи дбали не тільки про задоволення і дехто з графів перейшли від вбивства тварин до фінансування наукових зоологічних досліджень. 

Так, Костянтин-Григорій Браницький, син власників Білої Церкви Владислава-Григорія та Рози Браницьких володів Богуславською частиною батьківського маєтку (Київщина). Він мало бував у Російській імперії, оскільки за покликом душі був мандрівником, дослідником, фахівцем з орнітології. 

Розпочиналося ж все з банального полювання, відомого ще первісним людям. Як ми вже зазначали, особливий азарт у Костянтина-Григорія викликало африканське сафарі. У погоні за екзотикою Костянтин Браницький не зупинявся навіть перед смертельними небезпеками. Одного разу у Єгипті разом зі своїм братом Владиславом-Міхалом (власником Білої Церкви) він потрапив у полон до одного арабського племені, що викликало у Костянтина лише позитивні емоції. Брат, як ми вже зазначали, сказав з приводу цієї пригоди: «Це ж треба мати цілу Білу Церкву, щоб спати тут між смердючими арабами».

Але згодом архаїчне полювання переросло в Костянтина у інтерес до серйозної науки. Так, якось він особливим способом (вночі, коли не було спеки) вбив двох нільських крокодилів близько трьох метрів завдовжки, щоб зробити з них опудала для музею Варшави. (Українські землі цього магната принципово не цікавили). Згодом граф захопився орнітологією, і тільки в першій своїй посилці із Алжиру він надіслав до одного з польських музеїв 370 (!) препарованих птахів, що було результатом величезної роботи. Далі його наукові інтереси охоплювали різні частини світу ‑ Північну Африку, Малу Азію, Кавказ, Сибір, Алтай, Далекий Схід, Південну Америку, Корею, Японію. Здається, з населених континентів Землі граф Костянтин не охопив лише Австралію. Меценат добре розумів значення вивчення ще далеко не дослідженої природи ХІХ століття. 

Він збирав довкола себе й утримував здібних науковців, які здійснювали ці дослідження. Так, в Японії та Кореї зоологічні дослідження проводив фінансований К. Браницьким Ян Калиновський, на Далекому Сході – Михайло Янковський, у Центральній Азії – Томаш Борей тощо. Вони, ризикуючи життям і здоров’ям, відкрили сотні невідомих науці живих істот. 

За підтримки графа було видано фундаментальне і надзвичайно цінне дослідження «Птахи, які зникли із земної кулі» (1845 р.), а згодом – монографію «Орнітологія Перу». 

Ім’я Костянтина-Григорія (Костянтина-Гжегожа) назавжди увійшло в літописи досліджень живої природи. Зокрема, латинську назву «Браницькі» мають один з різновидів орла, щура і колібрі, а також пума, окремі риби та комахи. Таким чином мандрівники-природознавці віддячили своєму меценату за матеріальну підтримку своїх досліджень. 

Граф Костянтин Браницький мав досить широкий кругозір. Він колекціонував картини відомих художників, мав оригінал одного полотна Рембрандта; покровительствував музеям, наприклад Зоологічному музею Варшавського університету і став одним із засновників музею Браницьких; підтримував відомих польських літераторів-емігрантів; матеріально забезпечував різні видавничі проекти тощо. Музей Браницьких провадив широку діяльність міжнародного масштабу, обмінюючись експонатами із музеями Сіднея, Вашингтона, Лондона, Парижа, Санкт-Петербурга.

Граф Костянтин-Гжегож Браницький помер в 1884 р. і похований у римо-католицькому костелі Білої Церкви.

Відомо також, що графи Браницькі проводили роботу й з охорони природи та живих істот. Так, у 1883 році в Білій Церкві було влаштовано лекцію Антона Нарцисовича Рудницького на тему «В защиту бессловесных». При цьому жінки - волонтери  збирали пожертви на користь справи захисту тварин.

На околиці парку «Олександрія» графи створили звіринець, про який, на жаль, ми маємо мінімальні відомості. Нині він відроджений у формі міні-зоопарку і останній є великою втіхою для дітей.

Отже, Біла Церква – це місто з майже тисячолітньою історією, яке залишило помітний слід в житті не тільки українських, але й досить віддалених земель. Його історія є надзвичайно насиченою подіями і багата талановитими людьми. Білоцерківцям є що вивчати, щоб знати, пам’ятати і любити. Адже любити ми можемо лише те, що знаємо і тих, кого знаємо. А ті люди, які протягом майже десяти століть берегли, захищали, доглядали цю землю, безумовно, варті нашої пам’яті.

Далі буде. Слідкуйте за публікаціями на нашому сайті.

Попередні уривки книги.