"Кульгавець" Марії Букрій: історичний роман, що оживляє Київську Русь

Сучасна українська література дедалі частіше звертається до історичних тем, відкриваючи читачам маловідомі сторінки нашого минулого. Одним із найяскравіших дебютів останнього часу став роман «Кульгавець» Марії Букрій – книга, що вже встигла отримати премію «Коронація слова» та високі оцінки читачів.

Це масштабна розповідь про XI століття – час, коли Київська Русь перебувала у вирі політичних змін, князі боролися за владу, а долі воїнів, ремісників, християн, язичників та переселенців перепліталися в одному тісному світі. Книга видана у видавництві РВВ (Запоріжжя), відомому своєю якісною добіркою історичних романів та підтримкою українських авторів.

Як народилася ідея цього роману? Які історичні факти здивували авторку найбільше? І чи можливо провести паралелі між подіями XI століття та сьогоденням? Про це – в інтерв’ю з Марією Букрій, спеціально для книгарні РВВ.

Історичний роман вимагає глибокого занурення в епоху. Як ви працювали з джерелами, щоб відтворити XI століття у «Кульгавці»?

Думаю, варто почати з того, що сама ідея написати такий роман з'явилася завдяки читанню історичних джерел. У мене в шкільній бібліотеці було старе ілюстроване видання “Слова о полку Ігоревім”, пам'ятки дещо пізнішої епохи, але я пам'ятаю, як мене воно заворожило. Я була в захваті від давньої каліграфії, пам'ятаю ще старовинний образ Ісуса Христа з книгою в руках, де було написано уривок із Євангелія церковнослов'янською мовою. Можна сказати, сама естетика тої епохи – як малювали, як писали, як оздоблювали манускрипти захопила мене. А пізніше я почала дуже багато читати про Русь, зокрема, прочитала величезний переклад “Повісті врем’яних літ” під редакцією Л. Махновця, і той факт, що давні літописці зуміли подати оповідь про минувшину настільки мистецьки, захопливо, що неможливо відвести подих, неможливо перестати читати, перемінив мене. Я перечитувала деякі уривки по кілька разів, особливо ті, які приписуються Нестору, і помалу в моїй голові почали складатися історії.

Коли я дізналася про скандинавські саги, для мене відкрилася постать Інґіґерд. Я розуміла, що ці джерела набагато пізніше записані, тому на них варто покладатися з великою обережністю. Однак те, що не дуже годитися для наукової роботи, чудово вплітається у художню канву.

Можна сказати, я збираю всі деталі, які є про історичних постатей, події, а потім на основі цього, намагаючись майже ніколи не відступати від історичних фактів, вдихаю в них життя, додаю глибини, зокрема намагаюся розгадати деталі, про які літописцям було неприйнятно писати – сон, побут, їжа, переживання, травми, проблеми цих людей. Зняти з історичних постатей маску ідеальності, показати людьми з плоті й крови, як ми з вами, – це моя головна задача в роботі з джерелами.

Ваш роман охоплює багато етносів і соціальних верств – князів, ремісників, воїнів, священників, купців. Як вам вдалося передати їхню унікальність та взаємодію?

Мабуть, найважче було писати про євреїв. Більшість інформації, яка мені була доступна, стосувалося або античних часів, або пізньої середньовіччя, тому я досі не впевнена, наскільки розділ про святкування Песаху відображає реалії святкування цього свята євреями Києва в ХІ столітті. Можу сказати лише, що це був розділ, що писався найдовше, майже місяць! Я по кілька разів перечитувала різні інтернет-енциклопедії юдаїзму, вишукуючи деталі свята, про яких точно вказано, що з'явилися пізніше – ці я відкидала, стараючись обмежитися лише тими, без яких обійтися було точно неможливо, та які якраз могли відображати історичні реалії роману.

Культуру греків я планую вивчити глибше для наступних книг. По мірі того, як я навчатимусь на спеціальності, присвяченій вікінгам, я сподіваюся здобути ще більше інформації з фахових видань про побут і культуру варязьких найманців на Русі. Щодо соціальних верств, то знову-таке головним джерелом для мене була й залишається “Повість врем’яних літ”. Також слухаю чимало подкастів про європейське середньовіччя, і маю надію одного дня заново критично прочитати літописи із застосуванням методів джерелознавства. Але поки зосередилася на культурі вікінгів.

У книзі Ярослав Мудрий постає не лише як князь, а й як людина зі своїми слабкостями та прагненнями. Як ви вибудовували його образ, зважаючи на усталені історичні міфи?

Я думаю, йдеться радше про літературознавчі міфи – можна сказати, якщо проаналізувати все, що написано українськими письменниками про Ярослава, то вибудовуються дуже різномані моделі, від ідеального правителя з поеми О. Гончаря, до майже прообразу Сталіна, такого собі “суворого вершителя правосуддя”, проти якого змовились варяги (образ Заходу) у драмі І. Кочерги, і, нарешті, до честолюбного деспота, що використовує мистецтво в цілях прослави себе, як у романі “Диво” П. Загребельного. Безумовно, кожен автор писав у своїх умовах та зі своїми цілями. Вони ставили перед собою мету радше сказати про сучасність через образи минулого, однак мене цікавить сама дійсність минулого. І ось так, намагаючись зліпити докупи матеріали саг, літописний образ, результати досліджень Ярославового кістяка з 30-х, мені вдалося створити саме того об'ємного, цікавого мені персонажа. Чи був реальний історичний Ярослав саме таким? Я не знаю. Але мені було цікаво, як цей пазл складається на тлі різних досліджень про середньовічну ментальність, світогляд людей. Хоча я багато в чому завдячую моїм попередникам: усе-таки я думаю, що про Ярослава не можливо писати суто як про людину свого часу. Є щось вельми новаторське в його характері, щось, що спонукало стати саме таким володарем, який запам'ятався як будівничий, як просвітник народу. Це була і та імпульсивність, та “життєва енергія”, яку помітив Кочерга, і те честолюбство, на яке звернув увагу Загребельний.

Часто письменники намагаються провести паралелі між історичними подіями та сучасністю. Чи були у вас такі асоціації під час роботи над книгою?

Можу сказати хіба, що та жахлива війна, яку веде Московщина проти нас зараз, закорінена у міфах про Русь. Ми наче народ-вакуум, з їхнього погляду, нас не існує, бо ми занадто справжні, ми заважаємо їм натягнути на себе сей фасад великої історії, який вони викликали за останні 300-400 років, де Русь се була така собі предвісниця Кремля. Якщо почитати московські історичні романи про Русь, перед нами постає образ “особливої, святої держави”, що протиставляється підступному Заходу. Така собі проекція Холодної війни на середньовічні реалії. Нічого подібного, звісно, не було. Русь була дуже відкритою до різних впливів державою – звичайно, не до такої міри, як це можливо за сучасних технологій, але через Русь проходило кілька торгових шляхів, сполучаючи із західноєвропейськими країнами, із Візантією, із арабським світом, із Балтією та Скандинавією. Було нормою для тогочасної київської еліти купувати мечі з Франції, коня від печенігів, а модний шовковий кафтан в арабів у Царгороді. Се якщо спростити, для прикладу. Навіть те, що ми називаємо Руссю, не зовсім нею є. Станом на Х – поч. ХІ ст. Руссю вважалися головно землі Київщини, Чернігівщини та Переяславщини, себто це ядро сучасної України. Маємо ситуацію, коли дуже різні території, заселені слов'янськими, балтійськими та фіно-угорськими племенами, були об'єднані під владою Києва. Але ся держава не мала чітких кордонів, розвинених інституцій – усе це починає більш-менш формуватися вже за т.зв. епохи роздроблення, за Ярославових онуків. І це не якийсь вельми особливий шлях, схожі процеси проходять у тогочасній Польщі, Угорщині, Норвегії, Швеції; інакше все відбувалося хіба в тих країнах, в яких збереглися чи трансформувалися ті адміністративні одиниці, які були ще за Римської імперії. Феномен Русі якоюсь мірою був визначений вже самим її географічним розташуванням. Саме вдале місце на карті, що робило сі землі сполучним клаптиком для всіх сторін світу, дозволило київським князям-опортуністам узяти контроль над торгівлею в регіоні. І, за іронією долі, це саме географічне розташування стало прокляттям для населення Русі через постійну загрозу від різних кочових орд. Тому пазл склався: ви нам данину, ми вам захист.

Як русин бачив своє місце у відомому йому світі? Як один з народів. Навіть велика, амбітна ідея Києва як Другого Єрусалиму не передбачає якоїсь зневаги до чужинців. Не побоюся цих слів: для мене це дуже українська історія.

«Кульгавець» – це роман про боротьбу за владу, але також про особистий вибір героїв. Чи є у книзі персонаж, чий шлях вам особливо близький?

Складно виділити когось одного, але хочу сказати про Всеслава. Княжич, що втратив усе, крім спогадів. Сильні світу цього відібрали його вотчину, але цей завзятий чолов'яга не збирається здаватись. Ким він врешті стане? Чи залишиться другом Ярослава до кінця, чи все одно переслідуватиме насамперед свої інтереси? Про що він насправді думає, цей мовчазний волинянин? Мені самій цікаві відповіді на сі запитання.

В романі важливу роль відіграють жінки – княгиня Рогніда, шведська королівна Інґіґерд. Як ви працювали над їхніми образами, щоб вони не загубилися на тлі князівських війн?

Найбільша проблема жіночих ранньосередньовічних постатей на наших землях – це те, що інформації про них ще менше, як про чоловіків. Приміром, про Рогніду ми знаємо досить яскраві факти: віддала перевагу Ярополку, принизивши Володимира за його походження, Володимир знищив її місто, вбив усю родину, а її забрав як дружину-трофей. Знаємо, що Рогніда народила йому щонайменше шість дітей, а наприкінці життя постриглась у черниці, взявши ім'я Анастасія.

Пізньосередньовічні джерела додають епізод її зґвалтування, епізод, де вона намагається помститись, але чи це все? Ми нічого не знаємо про неї як про людину: що любила робити, як минали її будні, чи знаходила вона приводи для радощів навіть у своїй тяжкій долі? За трагічним образом жертви обставин не видно живої людини. Хоча Рогніда на момент початку розповіді вже померла, вона жива в Ярославовому серці. Він часто згадує матір, йому сниться, як вона розказує йому малому якісь бувальщини. Тобто, мала талант розповідати, любила звичаї, закони. Можливо, саме вона навчила Ярослава бути справедливим, обережним, далекоглядним. Вона була тою, хто вірила в нього тоді, коли він сам ще не вірив.

Про Інґіґерд відомостей у літописі майже нема, лише рік смерті. Зі “Слова про Закон і Благодать” Іларіона Русина дізнаємось, що її християнське ім'я – Ірина. На щастя, значно більше можна почерпнути з ісландських саг, де вона виступає як енергійна, амбітна жінка з хоробрим серцем, віддана своєму чоловікові та готова за потреби навіть очолити військовий загін. Еймундова сага вихваляє її привітність до людей, доброту, щедрість, розум. У сазі про Олава Святого норвезький король зізнається, що Інґіґерд є жінкою, з якою йому “ліпше, ніж з будь-ким”, а збірник “Гнила шкіра” подає епізод сварки, де Ярослав ревнує її до Олава, і вони мало не розлучаються. Це дуже живі історії, які аж просяться бути вплетеними в сюжет історичного роману, а можливо навіть кіно. Але в цьому й полягає їх проблема: ти маєш відділити те, що могло бути реальністю, а що упередженням скальда. Намагаючись сконструювати характер Інґіґерд на основі саг, я відкинула ідею того, що вона домінує над слабовольним Ярославом і нав'язує йому свої правила – се видається неприродним для його владної натури. Водночас, вона таки має на нього величезний вплив, але лише тому, що він її кохає і довіряє їй своє серце, свої думки.

Чи легко вам було поєднати історичну точність з художньою вигадкою? Де ви відчували, що варто дати більше простору уяві?

Мій основоположний принцип – дотримуватися історизму та достовірності. Звичайно, я постійно вчуся, і через якийсь час розумію, що ось ця дрібна побутова деталь виглядала не так. Тоді, якщо є змога, переписую. Якщо книга вже видана, то заспокоюю себе тим, що це не дисертація, а художній роман. Коли я свідомо відступаю від історичної правди, то це здебільшого стосується хронології – рік вперед, рік назад. Але й тоді я намагаюся зробити похибку мінімальною, лише для того, щоб події складались у більш логічний, динамічний ланцюжок, замість розтягуватись на цілу частину. В принципі, середньовічні хроністи теж так робили, і про деякі дати історики досі палко сперечаються. Уява ж починається там, де в літописі тільки короткий запис: у цьому році князь пішов ось туди. Тоді я намагаюся реконструювати ці події.

Звичайно, джерела також мало пишуть про почуття, стосунки, роздуми історичних постатей. Метою літописця є показати своїх “персонажів” у найбільш вигідному світлі. Тут уже доводиться викручуватись, намагаючись зрозуміти, якою була ця людина насправді.

Роман отримав премію «Коронація слова». Як ця відзнака вплинула на вашу подальшу творчість і сприйняття книги читачами?

Думаю, що це стало додатковою рекламою для книги. Можливо, спонукало придбати книгу тих, хто досі вагався. Для мене це було наче додатковим визнанням, підбадьоренням. Се приємно :)

Чи плануєте ви продовження «Кульгавця» або новий роман у схожій історичній тематиці?

Так, саме зараз я працюю над другим томом – “Дочка Локі”. Там набагато більше місця відводиться Інґіґерд, глибше розкриваються їхні стосунки з Ярославом. Якщо трохи натякнути, то з'являється більше Олава. Також ми більше дізнаємося про минуле Микитки та Інґвара, привідкриємо завісу у справі загибелі Бориса та Гліба. Це все, що я можу сказати, але обіцяю: продовження вас здивує.