Ольга Бенда, яка втратила ногу на війні: "Я лежала на руках у хлопців, просила: "Дайте води". Вони поїли мене з фляжки і відводили очі..."

Пропонуємо Вам надзвичайну історію однієї тендітної дівчини, військовослужбовця 72-ої бригади, яку має прочитати кожен… Вона надихає, повертає віру в життя, в людей і в те, що саме, завдяки таким українцям в нашій країні буде мир… Публікуємо інтерв’ю І.Копровської, розміщене на порталі "Цензор.НЕТ", без змін.

Ольга Бенда, яка втратила ногу на війні: "Я лежала на руках у хлопців, просила: "Дайте води". Вони поїли мене з фляжки і відводили очі..."

Нещодавно військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Ольга Тарасевич та Олексій Бенда одружилися. Пара познайомилася на передовій, а коли Ользі осколком снаряда фактично розтрощило ногу, 26-річний Олексій невідлучно перебував поруч із коханою в госпіталі. Однак ця історія не лише про сильні й перевірені війною почуття.

Тендітна жінка, по суті, ще зовсім дівчинка, Ольга Бенда своїм прикладом надихає багатьох людей, особливо ж нею захоплюються чоловіки. Переживши важке поранення, вона швидко встала на протез, зайнялася спортом і знайшла роботу до душі.

«Багато знайомих чоловіків ховалися від мобілізації. Мені було соромно за них: хіба можна зраджувати Вітчизну, коли ворог стоїть на порозі твого будинку?»

Коли ми зустрілися біля одного зі столичних кафе, де домовилися разом випити кави, мене вразило, як впевнено Ольга крокувала по мокрому асфальту. При цьому джинси на лівій нозі були підкатані, практично повністю оголюючи протез. «Ось це сміливість!" - подумала я. "Справа зовсім не в бажанні епатувати перехожих, - пояснила Ольга. - Просто так мені зручніше пересуватися. А що до сорому, то комплекси мене не мучать. Так, я стала інвалідом, але навчилася з цим жити. До того ж, рішення піти на фронт було моїм усвідомленим вибором.»

На момент початку активних бойових дій на сході України Ольга проживала у Вінниці. Незадовго до цього, молода жінка розлучилася з першим чоловіком і залишилася одна з новонародженим сином на руках.

- Тоді тільки почалася перша хвиля мобілізації, і багато моїх знайомих-чоловіків ховалися від армії, - розповідає Ольга. - Мені було соромно за них: хіба можна зраджувати Батьківщину, коли ворог стоїть, вважай, на порозі твого дому. Це стало однією з причин, чому я уклала контракт зі Збройними силами України на початку 2016 року. На той час мій син трохи підріс: Дімі виповнився рік і сім місяців; я залишила його під опікою бабусі, моєї мами. Хоча, зізнаюся, розлука з сином стала справжніми тортурами... У той же час, мені хотілося захистити Діму, зробити так, щоб він ріс в незалежній європейській державі. А для цього, думала я, потрібно зробити свій особистий внесок.

Курс військової підготовки я пройшла в Міжнародному центрі миротворчості та безпеки, після цього пішла на службу у взвод матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади. Що я робила на фронті? Те, що добре вміла в мирному житті, - готувала. До служби в армії я працювала кухарем в піцерії, хоча за освітою секретар-оператор поштового зв'язку. До речі, коледж закінчила з червоним дипломом, але влаштуватися на роботу за фахом не змогла.

Вперше я потрапила на передову восени 2016 року, коли кілька підрозділів нашої бригади перемістили в Авдіївку. Обстрілювали постійно, але я швидко до цього звикла. В мої обов'язки входило смачно і вчасно годувати бійців. Прокидалася о 6 ранку і бігом на кухню. Готувала тричі на день і в таких обсягах, ніби на маленьке весілля (приблизно на сімдесят чоловік). Хлопці моє куховарство нахвалювали, а я, в свою чергу, намагалася частіше балувати їх улюбленою стравою - ароматним пловом.

- Коли трапився той обстріл?

- Вранці чотирнадцятого травня минулого року, як зараз пам'ятаю, це був День Матері. Прокинулася, ледь почало світати, - зовні гуркотіли вибухи. Я перебувала в своїй окремій кімнаті в приватному будинку. Лежачи в ліжку, прислухалася: снаряди начебто летіли в бік Авдіївської промзони. Бухало десь далеко, і я вирішила, що хвилюватися немає причин. Зазвичай, якщо починався "небезпечний" обстріл, хлопці будили мене, і ми разом спускалися у підвал. Того ранку хлопці спокійно спали в своїх кімнатах. Загалом, я розслабилася і знову задрімала...

«Поправте, будь ласка, ліву ногу, - попросила я медсестру. – Вона горить». Жінка подивилася на мене довгим поглядом: "Дитя, в тебе більше немає ноги...»

Прокинулася від вибуху: снаряд розірвався прямо під будинком. Спросоння не зрозуміла, що сталося. Подумала, що це хлопці з мене пожартували: накинули щось на голову і сильно розхитують ліжко з панцирною сіткою. Насправді вибухова хвиля оглушила мене і підкинула чи не до стелі. Коли прояснилося в голові і повернувся зір, зрозуміла, що сиджу на підлозі. Закладене цеглою вікно кудись зникло, на його місці в стіні утворився наскрізний отвір до самої підлоги. Диван, який стояв поруч, виявився біля дверного отвору: він впав так, що вибратися з кімнати було неможливо. А вийти на вулицю через дірку в стіні було рівносильне самогубству ... Я хотіла закричати, покликати на допомогу, але рот і ніс були забиті глиною. Потім втратила свідомість.

Коли прийшла до тями, зовні страшно гуркотіло: снаряди розривалися один за іншим. У цю ж секунду в наскрізному отворі стіни промайнуло щось чорне. Снаряд ліг, здогадалася я (потім дізналася, що це була «122-міліметрівка»). Він просвердлив ґрунт, піднявши за собою чорний стовп землі, потім виник жовтий спалах. Вибухова хвиля підняла мене в повітря, я відчула, як вдарилася об щось головою, потім мене жбурнуло на підлогу і придавило до землі. Мені ще дуже пощастило, що в момент вибуху я перебувала в лежачому положенні, і осколки пронеслися прямо наді мною. Але ліва нога опинилася трохи вище рівня тіла, і в неї встромився один, досить великий осколок.

Пам'ятаю, як, почавши «відключатися», подумала: «Ну ось і все, це кінець...». Але потім тьма розсіялася: я що, жива? Очі були засипані землею, у вухах дзвеніло. Я стала кричати, але заважала глина, яка набилась у рот. І тут почула крик: «Оля, ти жива?!» По голосу впізнала: це був боєць з позивним Сократ. «Так! - кричу. - Іди сюди!» До сих пір дивуюся, як я з ногою, яка бовталася на клаптику шкіри, примудрилася дістатися до дверей, перелізла через диван, що загороджував прохід і буквально стрибнула на руки Сократа.

«Несіть джгути і турнікети! Викликайте «таблетку!»- крикнув хлопцям Сократ і поніс мене в льох (обстріл ще тривав). Там спробували накласти джгут, але відразу не змогли. Хлопці були в шоці від події, я ж була єдиною жінкою в підрозділі... Потім якось наділи на поранену ногу турнікет. Я лежала на руках у хлопців, просила: «Дайте води». Вони поїли мене з фляжки і відводили очі...

Медики приїхали, коли обстріл трохи затих. Мене довго не могли покласти на носилки, тому що поранену ногу неможливо було розігнути. Бійці нашого підрозділу допомагали лікарям, притримуючи відірвану частину ноги, і я бачила, як у хлопців тремтіли руки... Мене повезли в найближчу лікарню, а дороги в Авдіївці - вибоїна на вибоїні. Машина підстрибувала, і мені здавалося, що нога ось-ось розвалиться на шматки. «Валя, тримай, будь ласка, ногу!» - кричала я в жаху жінці-медику.

Коли мене готували до операції, попросила хірургів: «Зробіть все можливе...». Хоча в глибині душі розуміла, що дива не станеться. Прокинувшись після наркозу, відчула жар в пораненій нозі і зраділа: врятували! «Поправте, будь ласка, ліву ногу, - попросила я медсестру. - Вона горить». Жінка подивилася на мене довгим поглядом: «Дитя, у тебе більше немає лівої ноги», і відкинула ковдру. Я довго плакала...

Мені ампутували стопу і більшу частину гомілки. Зберегти тканини не було жодного шансу, сказали хірурги. Прийняти те, що трапилося було непросто: мозок просто відмовлявся це усвідомлювати. Пам'ятаю, подзвонила мамі: «Мене трохи зачепило, зараз в лікарні. У мене більше немає шматочка ноги. Але це ж не страшно, правда?» Потім набрала Льошу, на той момент ми зустрічалися вже п'ять місяців. Він служив гранатометником в тій же 72-й бригаді, але перебував на іншій позиції. Командир батальйону дав Льоші відпустку, і він примчав до лікарні на наступний же день.

«Головне, що ти вижила. Це справжнє диво, - сказав Льоша. - А ще ти повинна знати, що я тебе ніколи не покину»

Олексій практично цілодобово сидів біля мого ліжка, тримаючи за руку. Він годував мене з ложечки, витирав сльози, коли я знову і знову згадувала про ампутовану ногу, заспокоював. «Головне, що ти вижила. Це справжнє диво, - говорив. - У тебе вціліло коліно, значить, буде набагато легше пересуватися на протезі. А ще ти повинна знати, що я тебе ніколи не покину». – «Льоша, в мене немає ноги. Ти це розумієш?!» - «Ну той що? Просто тепер будемо трохи повільніше прогулюватися».

У нас не було красивої і сповненої романтики історії кохання. Просто з першого погляду сподобалися один одному, кожен раз чомусь червоніли при зустрічі. Потім вже зізналися в почуттях. До мого поранення ми бачилися лише кілька разів, потім були довгі місяці розлуки і спілкування по телефону. Я знала, що Льоша дуже гідний чоловік, вірила йому, але, зізнаюся, сумнівалася, що він захоче пов'язати долю зі мною. Кому потрібна жінка-інвалід, та ще й з дитиною на додачу? Виходить, недооцінила коханого...

Через три дні після ампутації Ольгу перевезли спочатку у Дніпропетровський, а потім у столичний військовий госпіталь. Там молода жінка перенесла ще п'ять операцій. Весь цей час Олексій Бенда знаходився поруч. Він підтримував Ольгу, як міг, хоча сам переживав страшно. Але цього не показував, тільки потай від коханої приймав заспокійливі препарати. У той період Ольга була слабка і безпорадна, як маленька дитина. Олексій став її доглядальником: розчісував, мив, переносив на руках...

- Коли я перебувала в Центральному київському військовому госпіталі, туди приїхали мої батьки, - розповідає Ольга Бейда. - Моя мама сказала Льоші, що догляне за мною, а йому веліла поїхати додому відпочити. Він виглядав дуже виснаженим, адже практично не спав ночами. Але Льоша відмовився: «Ми кілька тижнів разом по лікарнях, і я вже по очах розумію, що Олі потрібно». Потім мама якось переконала Льошу залишити мене з нею хоча б на один вечір. Льоша поїхав, але через дві години повернувся назад: «Не можу я вдома. Краще тут, з Олею, побуду…» Якщо чесно, я теж погано переносила нашу розлуку. Коли Льоша поїхав, у мене різко зіпсувався настрій. За той час, що провели в лікарняних палатах, немов приросли один до одного.

Ольга досить добре відновлювалася після травми. Уже через місяць після поранення її направили на реабілітацію в Ірпінський військовий госпіталь. Там вона швидко встала на протез - всього за пару тижнів. Велику роль зіграло те, що раніше Ольга серйозно займалася легкою атлетикою.

- Лікарі ставили мене в приклад деяким бійцям-чоловікам з ампутованими кінцівками: мовляв, дивіться, як дівчина, не шкодуючи себе, вчиться ходити на протезі, - згадує Ольга. - Хлопці злилися, звичайно, адже неприємно таке чути. Однак у мене була найсильніша мотивація: я постійно думала про сина і про Льошу.

«Я навіть не чекала, що коханий буде так дбайливо ставиться до мого сина.»

Ледь ставши на протез, Ольга вирушила в Авдіївку - побачити коханого і друзів-побратимів.

- Тоді Льоша і ошелешив мене заявою: «Я прийняв рішення - ви з сином переїдете до мене в Київ. Моя мама чекає вас з нетерпінням, вже і кімнату підготувала. Я сказав їй, що ти - моя дружина, а Діму я вважаю своїм сином». І ми з сином перебралися жити у столицю. Мене вразило, як столична влада піклуються про дітей "атошників". Наприклад, за харчування в дитячому садку я плачу за все одну гривню на місяць. А у Вінниці, де Діма ходив в садок до переїзду в Київ, такі пільги, на жаль, не діють.

- Як вас прийняла родина Олексія?

- Олена, мама Льоші, відноситься так, ніби я їй рідна дочка. Вона постійно відвідувала мене в столичному, а потім в Ірпінському госпіталях. Зараз, коли я вже повністю освоїла протез, водить мене на шопінг в торгові центри. «Треба тобі гардероб оновити», - говорить. Я дуже переживала, що Олена буде проти, дізнавшись, що у мене є син від першого шлюбу. Але вона, навпаки, зраділа: «Ура, я тепер бабуся!»

- Олексій зумів знайти підхід до Діми?

- Я навіть не очікувала, що Льоша буде так дбайливо ставитися до мого сина. Він балує його, засипає подарунками, вони славно грають разом (тут потрібно пояснити: щоб бути ближче до Ольги і Діми, Олексій Бенда перевівся на службу в підрозділ, який дислокується неподалік від столиці. Тепер він кожні вихідні проводить зі своєю сім'єю). «Ніяк не можу звикнути, що у мене є дитина, - зізнавався Льоша. - Це ж кардинально все змінює!»

- Як Олексій зробив вам пропозицію руки і серця?

- Одного разу він опустився на коліно, тримаючи в долоні оксамитову коробочку із золотим кільцем. «Звісно так!» - сказала я, і ми поїхали в загс подавати заяву. Це не стало для мене сюрпризом, адже Льоша не раз вже говорив, що планує узаконити наші стосунки в самий найближчий час.

- Яким було весілля?

- Ми хотіли, щоб все пройшло тихо, по-домашньому. На розписі були тільки вдвох. Потім повернулися додому, там нас зустріли батьки Льоші з весільним короваєм і, звичайно, Діма. Бабуся Льоші, дізнавшись про радісну подію, привезла подарунок - набір каструльок. На наступний день я, Діма, Льоша і Олена, моя свекруха, поїхали до Вінниці, де зібралися за одним столом і перезнайомилися з моїми численними родичами.

- Якби можна було повернути час назад, що б ви зробили по-іншому?

- Я часто думаю про це «якби»... Могла б, напевно, врятуватися від вибуху, якби відразу, почувши перші звуки обстрілу, спустилася в льох, а не залишилася в ліжку. До речі, після того випадку, коли я втратила ногу, командування заборонило жінкам-військовослужбовцям молодше 25 років проходити службу в гарячих точках, а бійцям було наказано залишити приватні будинки і перебувати лише в спеціальних укриттях.

Чи пішла б я знову служити в армію, знаючи, що так обернеться? Без сумніву. Нехай я втратила ногу на фронті. Зате багато знайшла: зустріла коханого, надійного чоловіка і вірних друзів-побратимів. Знаєте, військове братство - це щось особливе, дуже міцне. У мирному житті таких відносин, напевно, не існує...

За кілька днів до Нового року Ольга перевелася на службу до військкомату Святошинського району столиці. Про це молода жінка мріяла все сім місяців після поранення. Вона категорично не хотіла йти з армії і думала, що в її випадку робота у військкоматі буде найкращим рішенням. Але переживала, що медична комісія може визнати її непридатною для подальшої служби. Тому, так посилено займалася реабілітацією. На щастя, все склалося, як і хотіла Ольга: не зважаючи на поранення, вона продовжила службу в Збройних силах України.

- Мені дуже подобається моя робота, - зізнається Ольга. - Кожен день нові люди, нові знайомства, нові завдання - це те, що я так люблю!

- А на спорт час залишається? Знаю, що вас запросили виступати в команді ветеранів АТО на міжнародних змаганнях, і що кампанія зі збору коштів на спеціальний спортивний протез для вас триває.

- Буду чесною: зараз відвідую курси водіння і серйозні тренування тимчасово відклала. Але намагаюся більше рухатися: пішки на роботу і назад, сама забираю Діму із садка. Зараз вже вільно ходжу без милиць. Ось здам на права і тоді вже повернуся до спорту.

Читайте також: Портрети війни: 88 бійців 72-ї бригади загинули у зоні АТО за чотири роки.