Вельми розкішною була тут і ризниця. Деякі з риз, як зауважував церковний староста Фома Сидоренко, “досить пристойні не тільки для Білої Церкви, а й для столиці”. А благочинний о. Мефодій Трезвинський писав у одному зі звітів, що ризниця в цьому храмі “більш, ніж пристойна”. “Не кажучи вже про першу ризу, дуже дорогу, зроблену, напевне, зі срібної парчі, та іншу білу ризу, теж дорогу, оксамитову зі срібними квітами, є абсолютно нові 3 ризи парчево-оксамитові, вельми гарні, та 18 риз, хоч і поношених, але чисті, пристойні та придатні до вживання... <…>.
Тим паче, що в білоцерківській парафії є між парафіянами чимало заможних і щедро податницьких осіб, які нерідко докладають зусиль для приношення риз власним коштом...”. Поряд з цими ризами, настоятель собору о. Олександр Мацкевич згадує ще й чудове “біле вбрання”, пошите “з ошатних придворних суконь храмоздательки гр. А.Браницької” та дияконський стихар, “як розповідають, із халата героя Тавриди Потьомкіна”. Ці речі, як стверджував о. Олександр, “слід зберігати як пам'ять давнини, але не вживати під час богослужіння”.
Поряд з цим, справедливість вимагає зауважити, що храм і в дореволюційну епоху переживав різні часи. Коли в Преображенський парафії не ставало настоятеля, то київським митрополитам доводилося певний час вибирати найдостойнішого пастиря серед багатьох бажаючих бути настоятелем у єдиному в митрополії першокласному храмі. Саме в такі “перехідні” часи благоустрій Преображенської церкви дещо занепадав. Так, новопризначений протоієрей Олександр Мацкевич був шокований прохолодним ставленням до своїх обов’язків білоцерківських охоронців храму.
“При білоцерківській Преображенській церкві немає належної варти, вважаються номінально два сторожа з тутешніх же селян, які отримують плату від церкви і громади <…>, але вони не виконують своїх обов'язків, приходять до церкви тільки вночі, та й то не завжди, часто я перевіряю, чи ночують сторожа при церкві, і не застаю їх уночі навіть у пізній час. Як усередині самої церкви, так і поза нею на цвинтарі в огорожі нечистота, гидота, обурливі неподобства, "мерзость запустіння". У церкві пил <…>, скрізь накидано і понакидано такого, чому зовсім не личить бути в храмі Божому. Приходила до церкви помолитися над могилою своєї матері-храмоздательки графиня Софія Потоцька з графинею Чацькою та іншими особами жіночої статі, а перед іконостасом на височині презентабельно валявся тоді найбридкіший дірявий мішок із вугіллям <…>.
На церковному цвинтарі постійно блукає різних порід худоба рогата й нерогата: корови, коні, жидівські кози, свині, які риють і розривають могили навіть священнослужителів, які служили у святому храмі цьому, і вся ця худоба залишає після себе екскременти. Нині заходять до церкви прочани, для чого двері в огорожі з південного боку відчинені, а за ними і худоба, а виганяти нікому. Небезпека розкрадань, крадіжок загрожує завжди, якщо десь, то тут - у Білій Церкві, де постійні, безперервні крадіжки, підпали, розбої, смертовбивства...” – обурено писав настоятель Преображенського храму.
До Білої Церкви з благословіння митрополита негайно вирушив благочинний священик о. Мефодій Трезвинський. Але білоцерківські сторожі встигли виправитися – благочинний вже не побачив “тих обурливих неподобств і гидоти запустіння, про які протоієрей Мацкевич пише”. Та й сам настоятель, привівши всі справи до ладу, писав у одному з листів до митрополита, що “сама будівля церкви як за зовнішнім, так і за внутрішнім виглядом витримує конкуренцію з костелом”.
В архівах зберігається чимало свідчень про те, що настоятелі Преображенської церкви дбали про благоустрій і добробут храму. Той-таки о. Олександр Мацкевич після призначення до парафії застав у південно-східній стороні огорожі зачинену лавку, над дверима якої на жерстянці було зображено напрестольне “Євангеліє” і зроблено напис: “Продаж ікон, книг та інших бакалійних товарів”. Оскільки існував закон, що забороняв торгівлю церковними речами поза межами храму, то в лавці нічого не продавалося і настоятель в 1878 р. просив дозволу здати її в оренду. Цей намір підтримав і благочинний, якому здавалося негосподарським явищем простоювання порожніх приміщень при церкві. Пізніше (у 1883 р.) це ж питання піднімав і наступник о. Олександра – о. Федір Ганкевич, проте закон лишився невблаганним...
Всі уривки книги можна переглянути за посиланням
Очікуйте новий уривок наступного тижня!
———
Слідкуйте за нами у соцмережах: